Приходить час, коли ми хочемо втекти, дременути чимдуж від свого звичного буденного життя. Ми хочемо відчути щось нове, цікаве і неповторне, ми хочемо знайти себе…

Вибрати карту, знайти унікальний маршрут, повірити в себе і йти тільки вперед, не оглядаючись і не шкодуючи ні про що.

Життя штовхає нас, кричить: «Агов, друже, мета вже так близько, простягни руку, ступи останній крок – і ось те, чого ти так прагнув». Ми йдемо за цим дороговказом, а іноді навіть біжимо, змітаючи все на шляху…

Коли хтось зупиняється, щоб відпочити – йому дорікають у слабкодухості. Коли хтось зупиняється, щоб подумати – йому дорікають нерішучістю, коли хтось зупиняється, щоб залишитися – про нього забувають…

Ми йдемо і зупиняємося, ми несемось на всіх парах і перечіпаємося через чергову перешкоду. Та одна відома людина сказала, що перешкоди існують для тих, хто не вміє літати. А ми вчимось, відточуємо свою майстерність і піднімаємось у свій перший політ. Ми думаємо завтрашнім днем і забуваємо про минуле – про те, хто ми і звідки. Втікаємо від сьогодні, але хтось сказав, що майбутнє починається з цієї миті. Ми довіряємо своєму інстинкту, своїй інтуїції. Ми творимо свою неповторну історію, історію кожної миті і всього життя. А ця історія може бути як комедійною, так і драматичною, як детективною, так і романтичною. Головна роль нам забезпечена, а режисером є доля.

І ось ми сповільнюємо ходу, зупиняємось перед нею…Такою вона ще ніколи не була, така довершена і досконала. Це не що-будь, це наша мета .

Але що це? Невже вона нам вже не потрібна? Така бажана колись і байдужа тепер…

Ці моменти нам так знайомі. Ми прагнемо чогось, прямуємо до нього, а коли досягаємо – втрачаємо, адже воно нам вже не потрібне. Та ми насолоджуємося самим процесом. Він надихає нас на нові починання. І хтозна, можливо, за наступними дверми, які відчинить перед нами доля – буде те, до чого ми не збайдужіємо, те, для чого ми живемо.

Тоді навіщо робити ті невдалі спроби, хотіти, мріяти, вірити, намагатись щось зробити? Відповідь – щоб жити…

Оля Войцович