Альтруїзм

Я відмовляюся від твого тіла

Через любов до своєї душі

Я відмовляюся від свого тіла

Через любов до твоєї душі

Мабуть і маркізу де Саду не було так важко

Стримати свого гніву

Коли він відмовлявся від своєї душі

Через любов до чийогось тіла

Лапи Лева

Лапи Лева тебе розгортають

Ти спиш

Ти не маеш в душі більше суму

Твої очі в повіки все глибше тікають

Полиш

Свою дику саванну кімнати і думу

Ти рвучка

До свободи і творчого палахкотіння

Спи спокійно тебе збереже

Від дзвінка

Синя бруківка зір і крилате створіння

Лев – одне із Зодіакальних сузір`їв.

На Парфенія

Я чую, як вітер довкола щумить

Я бачу простори свободи у морі

Тоді зрозумію я саме в цю мить

Що щастя є навіть у сумі і горі

Бринить і спалахує зірка маяк

Запитую в неї:» для чого нам доля

І нам до любові дістатися як?»

Вона відповіла: «питань вже доволі»

«на всі ці питання одвіту не дам

Бо кожен їх має у серці своєму

Ти мрію шукай що літає десь там

Якій ми з надією крила даємо

І внебі пірнатимуть очі і в даль

Дивитимусь я щоб побачить майбутнє

З любовю до світу прокинеться жаль

Невже і із людства вийде щось путнє?

***

Не затуляй сонце долонями

Тобі пітьма не допоможе

Тід шум створений водами

Мовчати бездумно негоже

Кричи у вітер небесного

Земного лісу і стовбуром

Скільки у світі чудесного

Тільки б не бути бовдуром

Душа

Світ з речей все складне з найпростішого

І тому найпростіше складне

Не помітиш як схочеться іншого

Озирнешся а мить вже мине

Можна різним на погляд здаватися

Майорити й губитьсь в юрбі

Та ніхто таке не вмів дивуватися

І молитьсь на речі як ти

Тіні

Біг туману по стелі,
Гілки сі р им картоном,
Їхня тінь наді мною
Давить срібним бетоном.

Світло фар, відблиск в вікнах
Швидко звузять зіниці,
Біль затихне... На стелю
Тіням вже не летиться.
Тіні щастя – у горі.
В “жити” – смерті горіння –
Як на стелі “на волю”
Відбиває проміння.

Божевільному.

Спалахом дивним бринять і минаються
Зорі у небі з калюж.
Крапельки віями з серденьком граються...
Пальці скоріше замруж.
Демоне! З потоки пестощі-любощі
Тягнуться з пекла. Авжеж!
Божа любов вогняна – тихе згубище,
Та чи її ти минеш?
Линь до випробувань через овації,
Я ж подивлюся балет,
В ньому з душею танцюють дві грації,
Наче збивають омлет.
Ти – божевільний, навряд чи кохатимеш
Й стане все рівно від мук.
Я ж відвернуся в той час, як пірнатимеш
В рій моїх ангельських рук.

Самотність

Віч-на-віч з часом , кожен крок
Я відчуваю болем в скронях,
Я к мозку золотий пісок
Пересипаю ть у долонях.

Одна я з часом віч-на-віч.
В твоїх очах горить сумління,
Спитай себе: “У чому річ?”
Я відповім: “В літах горіння.”

Не плач, ти – листя за вікном,
Ти – тиха лагідна дитина,
Лікуй себе хмільним вином,
Про тебе спогад не загине.

Бажань ти зірка золота,
Ти – символ вічного кохання,
Я поруч палкого бажання,
Ти не кори себе:

“Одна, одна, одна...”

Вовченята (самоаналіз)

Жовтавий парк, солоний день.
Стуливши оченята,
Ми копирсаємось в траві,
Неначе вовченята.
Кругом тролейбуси гудуть,
Скрутивши свої ріжки,
Трава у вранішній росі,
Тому вогкенька трішки.
І сонечко всміхнулося
Від мокрих парасольок,
А ми вже бігли до весни
Ліпити долю з дольок.
Ми жити вчилися у грі
На золотих газонах
І сльози вішали сушить
На лисих клена кронах.
Та непомітно стали вже
Дорослими малята:
Іринка, Ясик, Киця й я –маленькі вовченята.

Дощ

Осінній день і листя, як комети.
Живи у вічності зійшовши нанівець,
Зіжми в руках надію-олівець
І намалюй в очах своїх замети.

Червоне, жовте, де-не-де зелене
Хвилює вітром за душу мене,
Сиджу біля вікна, і просто з неба
На щоки падає створіння неживе.

Не зневажай душі своєї цвіту

Не зневажай душі своєї цвіту –
Вона кричить до тебе уві сні
І розуміє погляди ясні
Всіх Божих усмішок Старого Заповіту.
Не зневажай душі своєї цвіту –
Лише для тебе світ її росте.
Вона за тебе хрест тяжкий несе,
У неї твої спогади забиті...
Не зневажай душі своєї цвіту –
Лише вона основа всіх основ,
Лише вона тобі дозволить жити,
І донесе народові любов.
Вона горить і б'ється до нестями,
Вона кричить в безодню, в ніч – іскрить...
Той світ, що розкладаємо на гами,
Вдивись у себе, він уже бринить.

Лист до Маленького принца

Пишу тобі з дитинства, друже мій,
Пишу тобі з дитинства, щоб побачив
Метеликів барвистий пишний рій,
Який твоєю сповіддю позначу.

Листа читай, читай і розумій,
І чуй мене, мій вже дорослий голос.
Малятко, не втрачай рожевих мрій
І зрощуй із душі життєвий колос.

Читай його, та не пиши назад,
Бо я не хочу знати, що ти втратив,
Не хочу чути про болючий гарт
Твого заліза від чужих багаттів.

Пишу тобі з минулого за крок,
Прошу тебе: згадай мене, як ватру,
В своїх очах від погляду зірок,
Де досі ще стоїть космічна варта.

На захист молоді

Ми не такі, як ви нас уявили.
Ми не такі! У очі подивиться!
Чи бачите ви воду, що іскриться,
Чи чуєте отрути срібні крила?

Ми хіпі, панки, рокери, скіни,
Та це ж бо тільки нація та й годі,
Ми хочемо знайти себе в народі.
Як нам не загубитися в юрбі?

Ми – діти Всесвіту, ми – промінь світовий,
Він рівний для усіх релігій в вірі.

Ми помацки виходим на подвір'я,
Щоб пити кришталевий дух нічний.

Ми любим Землю – нашу Батьківщину,
Ми вільні і єдині на віки,
Із Всесвітом пронесли крізь роки,
Його розіп'яту ідилію-провину.

Що хилите свій погляд дощовий?
Вам, як асфальт, хотілося б нас бачить.

Та пера пави – наша дивна вдача
І грім гітар ударний грозовий.

Нам потиск рук, неначе реверанс,
Строфою засинаємо з зорею,
Ми рвемо в кров безлюдну епопею.
Ні, ми – не Кам'яний, ми – Ренесанс.

***

Якщо колись прийду
У радості до тебе,
Тоді нехай тобі

Заквітнуть очі враз,
Нехай тобі насниться,
Що янгол прямо з неба
В вікно постука тихо
І поцілує нас.

Людина: Я – Забуття.

Я – ніжність у твоїх очах,
Я – примха замість подарунків,
Я – фамільярність у стосунках,
Шматочок льоду у руках.
Я – забуття, я – крихта розуміння
В твоєму мозку до мого вікна,
Я – смерть життя, я – вічна, я – одна
Я – вилите молитвами прозріння.
Як вітром обійнята парасолька,
Колишусь ніжно у твоїх руках,
А в тебе серце тріскає по швах
І чути, як лунає з нього полька.
В собі я поєднаю всесвіт весь:
Супутники планет і крихітну комашку,
Беззахисну любові пташку
І року* істину зійшовши нанівець,
Мої думки, пройшовши крізь поетів,
Схилилися в глибокий реверанс.
Я зрозуміла із падінь і злетів:
Я – забуття, мистецтва ре несанс .

* Рок- -стиль музики.

Малюнки крейдою

Сухим, розпеченим асфальтом
Мандрує кішка - п'ятиніжка
І дім з димариком, і варта
Принцеси скаче по доріжках.
Біліють, світять під ногами
Із плитки змощені доріжки,
Жевріє тихо слово “мама”,
І десь блисне два бали нишком.
Асфальту ніжна буря аж до ранку,
Дарує поцілунки, як востаннє,
Розмила крик дитячої горлянки:
”Сашко + Я дорівнює кохання!”
Люблю кидати погляди на диво,
Що розцвіло під збіглими ногами.
Там Бог – наш світ, що виглядає криво,
Вирівнює дитячими руками.

Генію

Мій генію, чому люблю
Перебирать твоє волосся?
Підемо вдвох у Малоросся
Дивитись на нову ріллю .
Засни, мій генію, і очі
Забути дай в далечині,
Вони наснилися мені
В обіймах білої, та ночі.
Кричи, мій генію, як я:
Мовчання спокій не дарує,
А душу голос твій чарує,
Колись мине й твоє життя.
Дай мені руку, як свободу,
Дай мені слово, як любов,
Б'ємось з тобою кров за кров,
А чи отримаємо згоду?

Зустріч

Зірковий хлопчик, здрастуй. Я твоя...
Твій шлях далекий між планет, сузір'їв
Пройшов, своє спинивши недовір'я,
Пізнавши зміст свого святого “Я”.

Тонкі, мов вії, крила у Пегаса,
Поезія – та чи моя в цю мить?
Знайду обручку й повішу , як прикрасу ,
Йому на шию, хай собі дзвенить.

Пройти крізь грунт водою дощовою,
Пшеницею на полі не зійти,
Вогнем залити рану, повну гною,
І стати космосом зірок, чи зможеш ти?

Прозора, мов кришталь із талим льодом,
І тьмяна, мов очей веселий спів,
Твоя душа... Прощай, якщо ти згоден,
А якщо ні – благаю, відпусти.

***

Затримка дихання , у спокій, і вперед,
Я видихну за тебе. Сили,
Щоби піднятися і шерсті сірий мед
Торкнутися рукою, досить. Мило
Чи має сенс це?
У ароматний яд перетворить ,
Із бульбашками чистим киснем повних ,
До болю в очі волею світить
Й плюватися гудками й скрипом зовні х
Причуд в лице?

Повернення. Я пам'ятаю дзвін твоїх
Скляних м'яких сумних долонею.
Не видно, чорт, ПК у мізг завів
Радянський марш, неначе похоронний.
Забуду все.

Тебе люблю . Лягай , спочинуть очі.
Твоє вікно, мов спогад тихий мій.
Писати більш не буду опівночі,
Свічки задути, завтра день важкий.
ЩО принесе?

В листі твоєму: ”Дякую за все...”

Різдво

Ось він прийшов у світ! Радійте всі!

Засяяла звізда у небосині,

Волхви кладуть дари-замети сині.

І духу скоро бути, як весні.

Розкривши вії неба, вітер дмухне,

Життя почнеться вічного добра,

І блисне світла ватра, і минеться

Весь звір у душах крижаного зла.

Це він прийшов у світ, хоч не чекали

Його скляних новаторських думок.

Всі ті, хто не почув, у себе вкрали,

А всі, хто чув,—вперед зробили крок.

Тому, хто зрадив

О, прощавай, мій друг,
Мене ти зрадив!
Я збережу мовчання назавжди...
”Забудь, забудь" ,- шепоче голос гадин.
”Забудь, забудь, і кращого не жди!”
Любила зустрічі старі на ганку,
Любила довірять свої думки,
Стояла і читала обіцянку,
І віру приховала крізь роки.
Забула всі бої, всі перемоги,
Пішла вперед, надію несучи,
І після революції чи змови
Хотіла знов до тебе я прийти.
Ти мій фундамент, ти моя основа,
Кричу, лечу і чую битий дзвін...
Чи землетрус, а чи каміння гори?
Ти відвертаєш до колін уклін.
Ти розбиваєш всі мої обійми
І рвеш усі подружнії ціпки.
Ні-ні! Без тебе вовком не завию --
Закрию тільки двері на замки.
Прощай, прощай, знайду для інших серце,
Прощай і пам`яті не збережу!
Зима настала, осінь у відерці
Виношу викидати на межу.

Значення

В вікно дивлюся – ніч прийшла,
Біліє сніг, чорніє морок,
Згорить свіча життя до тла,
Відкрию вин потужний корок.
Що спогади мені дали?
Згадаю знову, не заплачу,
Я , може, щось для когось значу,
Я фішка для чиєїсь гри.
Я чую тихий сивий голос,
Плету розтріпані думки...
Спаде на серце кінський волос--
Його розірве на шматки.
Себе благаю відчинити
Світів всіх Всесвітів вікно,
І потім стане все одно:
Я просто хочу знову жити !..

До тебе

Правитель Риму, сонцеликий Август!
Тебе люблю найбільше над усе!
В тобі я народилась, і одразу
Я Серпнем нарікатиму тебе.
Ти кращий з квітів долі і з малюнків,
Що малювала спозарання я;
Ти борошно найвищого ґатунку,
Душі веселий пекар... Ти теля,
Таке мале, боязке, тонконоге,
Ласкаве, мамки цицю що сосе...
Ти хлопчик, що, дійшовши до любові,
Шепоче: “Знай, я не забув тебе.”

Що є патріотизм?

Що є патріотизм? – Найгірша доля,
Кохання до Вітчизни назавжди?
А чи душі жорстокої сваволя,
Чи голос генія, який кричить: ”Іди!”?
Мабуть, це – знак, що в місячному сяйві
В далечині заснути не дає.
Це – ностальгія, марево останнє,
Агонія, яка вже не мине.
Мабуть, останній постріл перед смертю,
У мозок постріл, в серце... І в душі
Згадаєш, що живеш лише для жертви,
Лиш для народу вічної межі.
Можливо, не зійдеш на путь спасенну,
Кричатимуть у спину: “ Ідіот! ..”
Та знай, що перед плахою на небі
Тобі зоря напише: “Патріот”.

Наркоманка

Задумайся, позаду тебе
Молитва.
Забутися у тиші – не реально.
Тільки голки.
Це ж бо шипи блакитні неба,
Що зникло.
Це крик самотній, що негайно
Агонію зростаючу припинить.
Полиш, у дзеркалі с т річки-гадюки.
Жар-холод.
Могила гнильної реальності піднялась,
Виють вовки
На місяць свідомості, ламає руки.
Нічого—голод.
Просвітління, майбутнього аналіз.
Вже зникла. Мить...
Свічки, навколо піт
Зі стін
Дзвенить і паморочить серце.
Не думай.
Свободи дар не розуміють: гніт.
Солодкість вин.
Душа в 120 мегагерців
Бринить.
Що знаєте? Мене вже не спинить!
Знову доза.
Зірветься павутиння срібна нить
У рай.
Від каторги життя забутися на мить.
Примхлива поза,
Для чого в чортовому світі
Жить?
Себе у вись.
Піду в вогні із запахом мімози
На волю, Молись...
Метаморфози:

Я – крики чорної душі,
Я, Я, Я—сіре простирадло,
Подерте, у сукровиці й багні.
Я – смерть, полегшення, я зрада,
Розмита кров у тебе на руках.
Я – совість, що черв ив ий мозок точить,
Безкрилий і сліпий блакитний птах,
Я – смерті жах, що сниться опівночі,
Я – польова невипита роса,
Я – лікаря бридливі руки,
Я – перетворена у пар сеча,
Ісуса передсмертні муки.
Я – зрізані троянди без шипів
Замість очей, що вилізли з орбіт,
Я – думка від цнотливості голів,

Я – білий від блювотини сусід.
Я – плісень на обдовбаній стіні,
У суміші з цигаркою з ментол,
Неону магістралеві вогні.
Я! Я! Я – золотий укол.
Я чорно-білі танці тіней в мить,
Коли життя кохаю на світанку.
Я попіл від дощу. Дивись – летить!
Душе, прощай. Я вічна....
Наркоманка.