0 \\ Я Застудив Серце (1)
в липні 1999 я лежав на сирому глеї прибережжя проколюючи його пальцями
і заливаючи проколи білявою водою
липень відбивався від моєї голої спини
дугою злітав і падав важко викрикуючи нутрощі прибережного верболозу
що нагадували сплетіння моїх пальців з затиснутими цвяшками біля здертих напівпрозорих нігтів
ні холодних ні теплих
як і рештки очеретяних дудочок
як і ставкова піна брудна і зібгана
як і притиснуті до глею умовні відрізки моєї шкіри
в липні 1999 моє серце вивалювалось назовні
ніби крізь пролом у бетонній стіні з покрученою арматурою ребер
ніби крізь протерті циновки з розчавленими очеретяними дудочками ребер
моє серце ледве стримувало плач
я застудив його коли падав у зелену воду
я застудив це найсуттєвіше місце моєї просторової карти
і коли не відігрів би подвійним липнем з льодом та лимоном
ми би й не побачились
тільки застиглий у темному небі одуд заглядав за обрій відігріваючи очі сонцем
мене:
втопленого у верхні найтепліші шари води
засмаглого загалом але очевидного пласким хлопчачим животом ногами і тканиною
напівзаснулого від цвіркунської тиші
пливкого без течії
освячуючи пташиним повітряним розп'яттям
в липні 1999 казилися цикади я пив вино з надбитого горла скла
заливаючи ним і нові проколи
в липні 1999 роздягалась самотність поряд зі мною і ми кохалися у воді
в липні 1999 зелені ще абрикоси тимчасово тонули але я рятував їх ризикуючи життям
вибирався на берег і дудлив вино і трохи порізав губу і дудлив кров з вином і плавав і лежав майже на поверхні і діставав руками глибин і діставав пригорщі мулу з гострими розчавленими мушлями з несподіваними тут ошитчиними хатками ребер крізь яких моє серце вивалювалось назовні і тимчасово тонуло ніби зелена ще абрикоса
січень
це – не вікове. це – вічне
ворони бавляться пір' ям
вода завмира є у с і чн і
назвавши себе Міріам
і тільки душа ледь-за-ледь
злітає із вуст до втрію
і тільки місто. і ожеледь
1 \\ Місто в Моєму Тілі
І : [ МвМТ ]
..1.. Бог Волт Дисней (2)
я спав тоді і снився мені диснейленд з гіпертрофованими звіролюдьми
страшенними песиголовцями в яскравих трико
що лопалися по швах випускаючи на волю звірячі сутності тіла
я спав тоді і сон висів наді мною
в дитинстві я часто думав – як сняться сни чи можна ті сни побачити
вночі прокрадався в до чиєїсь кімнату аби тільки дивитись над його головою
яскраві картини снів повітряні мости і човни
дію
перетікання матеріалізованих марень спалахи і горіня
я жахався коли того не бачив думав що я ненормальний
може навіть плакав у теплу подушку – не пам ' ятаю – не суттєво
але відтоді сни стали тиснути на мене зависати в повітрі внизуючи свої ниточки
в мої вуха очі ніздрі
проникаючи в мене зі всіма своїми напівзруйнованими будинками
в яких ще один я блукає шукає в яких ще один я таки знаходить і від того падає
у всі можливі там прірви а з ним падаю і сплячий я вчепившись у простирадло
напружуючись усім тілом вигинаючись хребтом горизонтально скорцюблюючись
диснейленд засніжений диснейленд з небом як болото диснейленд як корабель у пляшці
(наді мною) - (в мені)
і крізь його заґратовані вікна все зло видирається назовні
наші важкі тіла може розірвати увесь той струмінь життя
герої наших снів постійно стукотять зсередини в усі крихкі тканинні стінки
так що вони зношуються затираються
залишаючи на собі написи – відпусти нас – звільни звільни
заіржавлені металеві каркаси той диснейленд у мені я спав тоді і бачив
анатомічні атласи брешуть – це все система – ми збожеволіли б дізнавшись правду
ніякої статичності немає як зрештою і ніякої матерії
є лише Бог Волт Дисней є його нескінченне друге втілення
це він змушує наші тіла впродовж життя розриватися зсередини
це він підключає їх до неймовірних напруг це він біль і орґазм це він кров і аличевий сік
і коли я нарешті прокидаюся і розтираю зсудомлені м ' язи
я згадую – так Волт Дисней – так він не помер – я не пригадую року його смерті
а натомість згадую що колись там його кріоґенно заморозили ще живого щоб колись таки розморозити
вже після наших численних смертей розривів наших численних тіл
ті потвори його заморозили ті потвори самовільно припинили рухатися в ньому штурмуючи його стіни
..2.. . Жінки з Великими Ротами (3)
жінки з великими ротами жінки з великими ротами
тіла міської худібки що оживає струшуючи пил і вилизуючи шерсть
шорсткими як наші стосунки язиками
прозоро-метушливі рухи води і крилець бабок – я це уявляю майже невпинно
крізь вигуки газетярів у стіни вдаряються слова:
(постій тут почекай
ти насправді спливаєш за часом
і місто в твоєму тілі зажурено мовчить
спостерігаючи мільярдами очиць твої вагання
зсип у поділ дрібну прибережну гальку – нехай сіріє – з прилиплими до неї поглядами дітлахів)
чоловіки на пристані голосно сперечаються
ціни на нафту знову впали?
будують Луїзітанію?
пасат зриває з їх маленьких здалеку голів капелюхи
вони гарно і довго летять
(хочеш чаю?
а я прагну видалити всі пухлини наших розмов з голови злоякісні ці пухлини
жінки з великими ротами і серед них першою – ти
що знаєш – я люблю прибережжя і надвечір'я
що знаєш де сховані ключі від мого будинку чого ніхто не знає)
ти купуєш ранкову газету ти роздягаєшся до поясу стиснувши в кулаці фіранки
і твоя біла шкіра твоя особливо гарна шкіра – ти
що знаєш за що я люблю тебе за що я люблю кохатися з тобою кохаю тебе
тобто – не так? – тобто – кохав? – тобто – знала?)
а місто в моєму тілі – прислухайся – оживає заводами і ранковими офісами
жалюзі підстрибують каварні відчиняються о сьомій газетярі – (ну ти ж сама все розумієш…)
жінки з великими яскраво-червоними ротами (жінки з великими ротами
повторюю я як замовляння як необхідні нав'язливі голові слова як порятунок від твоєї єдиності)
автомобілі що скочуються з пагорба здіймаючи куряву і ранкові дітлахи за ними
з такими сірими-сірими очима
сірими як небо сьогодні
сірими і сумними
як наше з тобою
кохання
..3.. Ти Мовчиш і Мовиш (4)
тебе наповнюють нехороші позирки тих різних –
що з пивниць і різниць і ризниць
що з землі чорної і сірої і цегляної
тих з грязюкою під нігтями і найдрібнішою – в тонких своїх тканинах
в сувоях свого тіла-не-тіла
тебе прихиляє перехоплює і спазмує як лозину на вітрі
зайві звуки почуті випадково
зайві жести і притуляння крізь повітря
ти мовчиш і мовиш мовчиш і мовиш
пес і кіт пасуться кожен по-своєму
стискаючи природжених мисливця і вбивцю в собі
пес і кіт смітників їх зелених залізних помешкань
пес і кіт присмеркових під ' їздів
з літерами навколо шиї з мотузяними драбинами на небо
з лапами напружено тваринними і мордами тваринними всміхнено
ти мовчиш і мовиш мовчиш і мовиш
сороки і голуби сіпаються з засніжених поверхонь
червоні вишкірені зуби калини і журавлини проміняно на червоні зуби горобини –
значно твердіші
городину теж проміняно
ти мовчиш ти мовчиш і мовиш
послухай – я боюся –
іржаві ящірки стирчать з недобудованих будинків як гачки
мене наповнюють нехороші позирки тих різних
мене прихиляє і спазмує як лозину на вітрі
інші звірі такі ж солоні такі ж засніжені інші поверхні
так що мої очі напиваються…
і
коли ти вже плачеш –
велетенське вухо моєї душі наче гриб на старому вогкому дереві –
м ' язисте і біле
нашорошується і здригається в такт твоєму здриганню
ІІІ [ Уліс ]
Ледве Зелена Солома (5)
м‘язи моєї душі атрофовуються; м'язи моєї душі – ледве зелена солома
прим'ята теперішнім часом
я вихоплюю з нічого спогади про минулі вечори і весни
цей запах що пробігає мозком як пальчики флейтою
це сяюче зсередини небо
ці будинки і дерева однаково живі
але що ж – все вислизає вужами та зміями крізь солому
і ні їх переплетення в косиці та мотузяні звитки – ні подовження і поширення - ніщо не рятує
ні заміна механізмів ні забуття
і тільки вітер висушує їх як залежані вогкі матраци
і ще чути окремих птахів що й не проти звити у них гнізда
коли б не змії
вони як зім'яті карти минулорічних проталин знайдені між безпорадних лікарських рецептів
вони як герої чеховських творів: по-різному кволі
навіть коли зриваюсь і мій душевний біг – здавалось би – не спинити –
вони байдужі і еластично холодні – і я застигаю: відпочатку втомлений
це стан переднічних прогулянок
і напівсну
коли я бачу вогні – уявні або й справжні
коли я відчуаю що м'язам моєї душі тільки й лишається – що спалахнути і вигоріти
або й зітліти – разом із плазунами і ще можливими гніздами
Часосвіт Без Повернення (6)
це той час коли ми не знайомі ще
це той забутий холод вулиць заплутаних як волосінь на вигнилій зсередині вербі
переслідує мене в тонких осінніх черевиках
з паперовим Улісом на почервонілій шкірі рук
з першої до четвертої ночі з зачиненими вхідними з прихованим жовтневим місяцем
це той давній час: неймовірно поглиблений
вийняте з мозкових сховків минуле – соковите як вперше спробуваний лайм
і таке ж пекуче
воно триває змерзлими зернами квітів на запилених літніх дорогах
коридором бляклих венеційських дзеркал у важезних срібних рамах
на частково здертій амальгамі яких я
зі збитими колінцями з біло-рожевими від солоного моря ранками
з довгим промерзлим волоссям з тобою за руку
з іншими вкрапленнями життя
це той особливий часосвіт без повернення але з продовженням у теперішній свідомості
що постійно зливається з минулою
що заковтує космічний гачок згадувань і рухається хаотичною навалою
на події давно відбуті
на людей остаточно змінених
на континуум мене
зі своїми ледь відчутними пульсаціями і заспокоєннями
Всі Пусті Столиці і Великі Міста (8)
малим я копіював атласні карти материків
на більші формати
переносячи всі обриси суші
всі кордони
всі столиці і великі міста
на пролінієні білосніжні аркуші
як омелу на дерева
навіть необхідна ґрафіка - це різновид хвороби
навіть необхідні спогади - різновид хвороби
кількаразове прослуховування інструментальних треків
зачісування волосся назад дерев'яним гребінцем
з відламаним збоку зубом
сум
омела; нагадування власних римованих давніх віршів майже вголос
ніж у шухляді столу
ніж у кишені рибальсько-мисливської куртки
зубочистки в кишені сорочки
всі кордони
всі столиці і великі міста
війна як різновид смерті і власне смерть
старі веломашини з деформованими фіолетовими шинами
і кволими шпицями
лише різновиди хвороби
всі порожні слова і вислови
всі порожні навіть необхідні спогади
лише різновиди хвороби
Уліс (9)
я не вірю що життя - це суцільне вмирання; я вірю в нескінченність заплутану в лабіринтах наших з тобою судин:
вона несвідома і добра
вона безстатева як молоко і янголи
подорожні не помічають тепер в мені того наївного простого хлопчини що написав перше "Місто"
іноді помиляючись: сни так само розбурхано-безконтрольні;
солодощі такі ж непривабливі і малоцікаві - але не чорний хліб але не зелена кров трави яку перекушував навпіл як коса на переламно ранкових луках і дихав її красою
подорожні не помічають мене - з поглядом у нескінченності заплутаній у лабіринтах асфальтових тріщин
подорожні тіла коливають повітря навколо мене - я не зважаю на ці коливання бо є події-і-речі тривання-і-згущення
як вечірнє місто закрапане в очі неонами і ліхтарями
як любов: світліша від світла
це проблукування між суттєвим - як корабель натрапляю на мілини; мене заносить але я встигаю помітити:
від землі відокремлюються птахи і квіти
вода насправді нерухома: тільки русла є рухомими
я не ловлю за хвіст ні котів ні життя
мені приємніші інші їх дотики:
непомислені
і тим хороші
Я Всіх Люблю Але Всі Мусять Померти (10 )
воно приходить воно прокрадається: відчуття повільного спустошення
ніби життя відлітає крізь пори шкіри прозорими кульками з крапками посередині – їх можна побачити якщо дуже вдивлятися в небо
час самотності найтриваліший
час глибокого повільного думання: побудови тонких приміщень для майбутнього; кольорового мерехтіння і щезання; об'ємного пливкого руху
час обережних доторків і вслухань: шуми і шерхіт; прорізання матерії, хвилеві і точкові переміщення, пружність і жорсткість різких швидкостей
безґлуздий непотрібний затяжний час
любов народжується у голові: я люблю всіх і люблю це повільне спустошення
любов – це неймовірна структура; це концентричні кола солодкого болю і щастя; це глибини і поверхні на мапі місцевості: безперервні риски і згасаючі пунктири
на моїй шкірі структура тексту міста і любові
любов напружується у голові: я люблю цей розподіл себе
я – неподільне яблуко
я – подільний помаранч
я – виноградне гроно
час самотності змінний і знову знову любов відлітає крізь пори шкіри
зменшуючи тривалість мене
я всіх люблю але всі мусять померти: навіть з часточками моєї любові
IV [ Інше Місто ]
Герметичні Підземні Краєвиди (11)
в мене на районі
сохне стята газонокосилками трава
спалахують одна по одній чорним пусті ліхтарні зіниці
подібно
спалахують взаємні рани котів і псів
понад ними ходить смерть
під ними вовтузяться хробаки
спостерігаючи м'язами слизавих тіл
герметичні підземні краєвиди
оминаючи іноді пророщені іноді мертві зерна
кістлявої міської худібки
горішні зорі
плюють на свої водянисті нетривкі відображення
в мене на районі будинки гублять бежеву плитку
як особливо велика риба луску
вони поволі рухають плавцями
вони відкладають ікру на кладовищах
тутешні хлопці прагнуть особливих розваг
тому підрізають бомжів на пустому стадіоні
і залишають їх там
наодинці з червоними животами
схожих чимось на котів і псів
лещата тополь для них викрадають місяць
на останні пів години
хлопці витирають ножі об скошену траву
присівши на одне коліно
їхні члени мимоволі тверднуть
їх багато
мій район сміється сірими голубами
мій район посміхається ранами у своєму порохнявому животі
вибитими зубами парканів
зламаними щелепами бордюрів
зідраною шкірою котелень
мої руки порожні мов вулиця
їхні вени дивовижно безлюдні
будинок накриває мене плавцем і я задихаюсь
потроху сповзаючи долі облізлою стіною
які тут зорі
о
які зорі над нашим районом!
яка тут кров - дозріла червона тверда
тутешні хлопці переховують ножі в черепних коробках
чисті як небо ножі
залізні як кров на смак
я усвідомлюю своє сповзання і стримуюсь
напівмертвий бомж позирає на мене зі стадіонної трави
він хрипить і пережовує невдалі слова
наче сатурн дітей
дарма що зорі також сповзають небесною облізлою стіною
йому б тільки загадати бажання - жити!
і він жив би
але хробаки вже притягують його
але пусті його зіниці спалахують чорним
але будинок вперто вважає його ікринкою
Ліцей Молчанова (12)
інтровертний архітектор думки
живе на протилежному боці місяця,
що його давно вже опанували і привласнили інтровертні інженери
Т.В. Адорно
польоти понад значення – наче підшкірні мандри
святі ілюзії манівців та озерного вітру з пальцями піаніста
що оком снайпера і воловим оком
не помічає – щомиті геть усе непомітно міниться
польоти інфрачервоних світел: їх ловить у себе розпачлива невиліковність
нехай перекопано глибини лісів
нехай леза мандрують підземеллями відкушуючи найдрібніші капіляри коріння
листеве щастя – воно химерне і несподіване
воно виходить з тіла і далі далі відноситься
о крила роси: комахи плачуть вами!
о землисті віспини збройних вирв!
о бетонні пломби шлюзів бетонні тромби дамб!
ви справді справді живі
тріска відгукується з дерева рудими цяточками сердець
так що киця поруч
відчуває кігтиками
ілюзорність себе
розпадаючись на узбіччя скалок
на елементи самотності ліс пронизує димчатий лід вечірнього неба
спотворені диски хмар пробувають понад врослими будівлями
рух – це коли змінюються не лише обриси
це коли Господь накручує непізнавані механізми
і коли вони розкручуються як галактики
коли миттєво реагують скорпіони
і змії тонко злизують часточки комашиної вологи
цілеспрямовані павуки площ зчавлюють місто
так що гарно задихаються молодими малими
а особливо душею засинають і холонуть на припід'їздових лавах
пошрамованих як афганці
вростають в таке ж порізане партове дерево
останні прорахунки не спинити – це особливо нормальне божевілля
це страшно коли витончена архітектура зчавлюється
коли доречна інженерія згоряє ненароджуючись
неіснуванням губить ріске живе пелюстя
вимивається з фіордових заглибин як останні істотні думки
як мелодика в цих істотах
в цих колективно задушливих місцинах і приміщеннях
де назовні - чіпке дрантя дощу у волоссі і одязі
а тепле батьківське небо наближається настільки
що заковтує пащекою місяця
самотньою і малою між віспинами хмар:
це небо бомбили очима дурні хлопчаки
ця невиростаюча сволота спустошених прожилків спальних районів
відокремлені м'ясні обрізки зі схожими історіями
це гниюче молоде сміття
старезні мости вигинаються спинами
нові впираються залізобетоном тіл у забудовані береги
пси дощу розгризають шкіру ріки
між шерстю якої здиблюється вітер
наднизько пролітаючи тому частково втоплюючись
разом із висохлими листевим щастям
і комашиними сльозами
де
де це щастя було: залітало у вікна і виміталося зігнутими прибиральницями
цими захищеними черепахами навчальних корпусів
доасфальтово липло коричневим тілом
і відлущувалося для остаточного польоту
тепер
тонші від повітря архітектори скніють за кораблями будинків
і структури їх невіддуманих проектів
сповзають ніби від струсів
потрапляючи всередину пташиних лапок підліткових ідеалів
з перегорілими піснями у головах
з дерев'яними дзьобами в руду цяточку
лише замкнені на ніч долоні паркових воріт
чорно зацвітають фарбованим залізом
лише жовті чотирилапі мурахи баштових кранів
чіпляють нововивищені рослини довгими важким щелепами
провокуючи досмертну боротьбу
лише стовпи з відвислим провіддям
лише сплетені язики автотрас
помічають повені змін бо не воловим і не снайперським очима дивляться
і не рудими цяточками вболівають
і не вигадують напіврозкритої парасолі витікаючого життя
і не згнивають замолоду тонше від повітря
і не спалюють час за будь-яким неспокоєм
квітень
квітень навіщось сюди приперся
камінь складати на камінь – і тільки?
хтось невідомий тримає за гілку
дерево – але здається, що - серце
квітень такий що каміння плаче
такі в тебе руки і губи гарячі
що світло зникає що ніч зостається
2 \\ 13 Текстів Про Кохання
-1- Коли Коти Наших Рухів Втомлюються (13)
М. :)
ледве-ледве торкаючись навколишнього
крізь доземно спрямований сніг крізь позирки і вказування
ми проринаємо
ми прориваємо застиглу мішковину зимного дня
заглиблено триваючи у власній імпресії
і рухи повільнішають
і різкі двері і різкі турнікети метро наздоганяють
це затяжна як падіння прогулянка
це день як вистояне на бетоні в склі молоко
це світлі ззаду дерева з високою плямою кори і важезні будинки різних величин що їх постійно минаємо
моя паралель і твоя паралель
це пряма
час між нами розтягується
мало не рвучись
переростаючи в нашу внутрішню наругу
лише коли коти наших рухів втомлюються
лише коли погляди відблуковують своє по несуттєвому і впливають один в одного
ми зближуємось аж настільки
що день закипає
вкриваючись зжурбленою шкіркою снігу вистигнувши тобто коли ми
вже перейшли у ніч
по-своєму чудову
-2- Я Біжу До Тебе не Добігаючи
мої ранкові пробіжки: з вікна не бачиш їх
а я біжу біжу до тебе не добігаючи
мої ранкові пробіжки моя мокра футболка зі зрізаними рукавами
мої ранкові пробіжки до кінечного розуміння-і-відчуття мене тобою тебе мною
ніколи не завершуються
от коли б оминаючи слова проникати просто в тісне тонке почуття
коли б не бачити як твої очі затемнюються від сліз а висвітлювати їх прото поглядом з якого випурхує кохання як безтілий серпантин
ти ловитимеш їх не очима а своїм коханням
я намагаюсь але мої намагання лежать як втомлені робітники на прицеховому затіненому подвір'ї
вони читають мої думки з газет у які загортали обід і сміються
зрозумій цих робітників – вони насправді добрі дарма що такі незговірливі і вовкуваті
я пробігаю зранку повз них і вони навіть не вітаються – уявляєш – які нахаби!
вони триватимуть – я знаю – наддовго – мої ранкові пробіжки – вони насправді постійні – як ножі крізь хмари – як гілки крізь час – як пальці крізь проміжки між іншими пальцями
мої ноги – це зношені механізми – тому я вже скоро летітиму – вже відриваюсь від матеріально сущого
мої пробіжки – це відеґоцентровий рух
мої пробіжки – це поширення світла і звуку що в мені сховані
це почуття як воно є
це гра з робітниками: гра у словесний волейбол
ти їх не бачиш; не бачу і я: вони непомітні як лунатизм або затаєний біль; непомітні як і ми в нещирих товариствах
вони – у сфері здогадок і довіри і справжньої щирості
-3- Немає Жестів Відчиняння Вікон
о! – скільки музики спалюєтся – і скільки проходить крізь наші гардини і скельця
лісові оркестри
приозерні капели
але щоби простягти руку для вітання – цього немає
немає жестів відчиняння вікон – тільки сумний простір позбавлений музики
хоч би музики наших розмов
калейдоскопи прогулянок: ми поширюємось мов хвилі торкаючись будівель і ландшафтів
калейдоскопи розмов і настроїв
цей простір позбавлений музики – він мов рана у нігті Шенберґа
він – мов наглухо забинтований зламаний ніготь
калейдоскопи наших розмов – клубок різноколірних ниток покладений у шухляди голів – і забутий там – зачеплений за давні образи
глухий лимон що цвіте на балконі
глуха запилена шафа
глухі предмети в просторовому череві
о! – скільки ще ненароджених розмов спалюється – і втрачений час – як вогнище
згорають зав'язані нитки
згорають і паперові літачки приозерних капел
що їх я просто не можу чути без тебе
-4- Я Здаюся Водою
потяг що розбивається об стіну джунґлевих дерев і заплітається ліанами ніби немовля пелюшками
і його легкі безлюдні вагони зносить за течією
як день що суцільне очікування тебе
а ти не приходиш
ось що мене ще непокоїть:
як почуваються старі; зокрема – старі поети
і як почувається той приземистий старий схожий – як мені видається – на Йосипа Бродського
що я його бачив в «Квартирі Бабуїн»
він курив цигарку як зазвичай курять траву – не струшуючи попелу
він тримав її майже вертикально
і так само дивився вгору
чому саме Бог сотворив усе і усіх – а не хтось інший
і чому тіла усіх: це не механізми
вони не калейдоскопічні
вони не переходять одне в одне і не розкручуються і не стискаються; вони навіть не як ліани і вже ж не як потяг
а мої очі червоні як сигнальні вогники; їх зіниці – наче коліщатка – круглі
і мені боляче дивитися на ці немеханізми
коли б я зміг – то був би асоціальним поетом – без родичів і знайомих – без того старого – і без тебе
коли б я зміг – то був би предметованим поетом – без жодної живої матерії – без болю і без тебе
кілька днів тому мені до вуха потрапила вода і ще не вийшла; вона – вочевидь – відчула мою хвилевість і тепер блукає в мені як зазвичай – у собі
так що я думаю – насправді я вода – і тільки здаюся чимось іншим
але тобі – може – я здаюся водою – адже чому ти не приходиш
- 5 - В Тебе в Голові (14)
в тебе очі ніби в тебе болить в голові
сни проносяться автами повз тебе залишаючи темний спокій в голові
я хотів би там бути: в тебе в голові
схожий на тварину – на веприка, на ґекона
схожий на переварене на сонці повітря
я хотів би бути в тебе в голові – під захистом твоїх думок
від неба що спускає на землю дощем: мокрими серветками дощу з ароматом дощу
від розсипаних власних спогадів як горошин, як скляних крихт під босими ногами
я хворобливо хотів би бути в тебе в голові
плавати в щасті
нерухомо відчувати тебе
знати тебе
не народжуватись але вмирати в тобі: в тебе в голові
це тіло моє ні на що не гідне: ним неможливо
плавати в щасті
нерухомо відчувати тебе
знати тебе
не народжуватись але вмирати в тобі: в тебе в голові
я хотів би замінити собою твій теперішній біль в голові
я хотів би кермувати снами і гарно руйнувати спокій-і-морок в голові
я хотів би там бути: в тебе в голові
-6- Але Тільки Віддалено (15)
твій запах уплив у заглибинки на кінчиках моїх пальців
тепер він там
здається
навічно
доки не зіллється з навколишнім запахом пилу
я залишаю його на чашковому вушку
на сірому пульті телевізора
на одязі на папері
на руках інших при рукостисканні - і це мене особливо дратує
коли я стану злочинцем
мене ніколи не засудять
бо замість відбитків пальців
я залишатиму твій запах
ти віддаляєшся в тролейбусі на Корбутівку
твоє волосся розчесане
твоя спідниця картата
вони також зберігають частину твого запаху
я махаю долонею вслід тобі
несвідомо струшуючи його з кінчиків своїх пальців
він пряний
запах ґлінтвейну ще чогось такого
запах м'яти в берґамотовому з медом чаї
навіть трішки мій запах віддалено його нагадують
але тільки віддалено
кице
-8- У Всього є Своя Музика (16)
у полишеного раю є своя музика
у наших квартир є своя музика – кроків і протягів
мало хто знає що насправді я живу в Харкові кінця 20-х
і трохи – в Нью-Йорку початку 30-х
слухаючи їх музику – таку ж неповторну і живу
моя музика –
присьорбування чаю з рафінадом у прикуску
затискання оси твоєю спинкою в тісному авті
повільного – немов нехотя – видужування
невиказування таємниць
моя музика – це трохи музика моїх текстів – ще майже століття тому позбавлених аури – і тому особливо дорогих мені – як хворобливі діти особливо дорогі батькам
якби в мене була дача – я неодмінно щоліта ремонтував би її
створюючи музику ремонту
іноді я думаю що ми зустрічаємось тільки щоб слухати музику нашого кохання
я щоліта полишав би Харків
ми би зустрічалися на незначній і майже безлюдній залізничній станції
і їхали би далі
робити ремонт
і кохатися між вапна і фарби
і багато говорити одне до одного
-9- =.=.= (17)
твої сірі очі гарні денно
мої карі очі гарні вечірньо
-10- Що Суничне Варення Мене (18)
ось ти з глибин сну що суничне варення мене виринаєш
світла пурхають твоїми нігтями і металевими елементами прикрас
перевертаючись пісковими годинами
попередньо завмерлими в мені
але врешті просинанням порятованими
карколомні свищики звуків
згортаються у важезні свинцеві кульки
машинерією часу
з черешнями стримуючих язичків периметрово
і годинними гротами піднебінь і відокреними шкаралупами зубів
і ще сила довільна черствіннями напруг
бермуди снів мене раптово даліють
коли навперейми стелі дивишся
коли вхлипуєш несподівано відчуте повітря
коли вхлипуєш у вакуум полишений мною все
солодкий я з частковими ягідьми і сиропом за тобою із себе не вирину
обтяжений самотою води
і червонавою клітковиною силоміць стримування
-12- Все Наших Поглядів (19)
коли відлига звільняє архіпелаги міських дахів
наші погляди ніколи не зустрінуться
полонені талою водою помежованих весною діб
солодкі як відточені зелені льодяники
стислі
серед безмірів – глибинних ніби здригання підземних китів
серед ранкових туманів
заблукують
пробираючись сірими від танення завулками по коліна у снах
і – розминаються
як важкі лискучі літаки в повітряній висоті
так бурхливе море простору розпливається від повені
затоплюючи пентхауси і зелену і коричневу жерсть дахів
так дрібні бульбашки наших поглядів випливають на поверхню
відкриваючись дверима вгору
так рухається вода з гладенькими підшкірними ребрами хвиль
її шепіт випадково почутий
про те як знову і знову прокидається все живе
як трави простягають підводне листя за течією
як човники відриваються від берегів перегризаючи ланцюги
як діти наздоганяють метелики наших поглядів
але ніколи не наздоженуть
-13- Це Згладження Нас (20)
ти м ' яка але не як іграшка чи пластилін
слова мене не слухаються але я й не прагну їх приборкати
я проводжу по твоїх згладжених кутиках
дощові краплі б ' ються до мене всередину та не пускаю їх крізь одяг і шкіру
тільки світла спалахують і гаснуть навколо мене
коли ти мені пишеш
і іноді – коли не пишеш взагалі нічого – і воно м'яке і неіграшкове – як і ти
моя синя сорочка темніє від дощу на тобі
коли я ще не думаю про слова
і на мені – коли слова застрягають в моїй голові – але не як дощові краплини
коли ти мені пишеш
і іноді – коли не пишеш взагалі нічого – вони змінено випливають назовні
це згладження нас – ми скипаємось як різні розплавлені метали
які словами не пояснити
тільки простягнути руку до руки і не обпектися
вересень
Бог розпанахує хмари і вже
на вістря калюж нанизалась синь
лиже дерева теплим ножем
вересень як керасир
люди зі сну ледве живі
спостерігають як на траві
світяться знаки роси
Далі буде... |
